Опрацювавши цей параграф, ви зможете:

• характеризувати участь Російської імперії у Східній (Кримській) війні;
• аналізувати причини, перебіг і наслідки модернізації Росії, здійсненої під час реформ 60—70-х рр. XIX ст.;
• визначати напрями зовнішньополітичної експансії царської Росії;
• розповідати про боротьбу народників проти самодержавства в Росії, причини, перебіг і наслідки російської революції 1905—1907 рр.;
• пояснювати суть столипінських реформ.

 

Пригадайте:

1. Якими були основні риси економічного, політичного й суспільного життя Російської імперії в першій половині XIX ст.?

2. Які війни вела Росія в першій половині XIX ст.?

3. Чому її називали «жандармом Європи»?

 

Чому реформи в Російській імперії не були доведені до логічного завершення: модернізації вищих органів влади?

1. Реформи 60—70-х рр. XIX ст. На середину XIX ст. Росія була єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права означало б невідворотне перетворення Російської імперії на другорядну державу. Це підтвердила поразка у Східній (Кримській) війні 1853—1856 рр.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права в Російській імперії. Одночасно він затвердив «Положення», що містило 17 актів, за якими здійснювалася селянська реформа. За Маніфестом селяни отримували особисту свободу й деякі громадянські права — одружуватися, відкривати торговельні й промислові підприємства, укладати майнові угоди тощо. У «Положенні» визначалися розміри земельних наділів, повинності, викупна операція тощо. Термін викупу землі у власність чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75—80 % вартості селянського наділу поміщику грошима або цінними паперами виплачувала держава, а решту — сам селянин. Виплачена поміщику державою сума стягувалася із селянина протягом 49 років з урахуванням 6 % річних. Усього селянам довелося заплатити близько 1,5 млрд карбованців, хоча ринкова вартість землі становила близько 500 млн карбованців. Реформа сприяла швидкому економічному розвитку окремих регіонів Російської імперії. Фабрики й заводи отримали дешеву робочу силу. Значно зріс внутрішній ринок.

Реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії мали характер запізнілої модернізації, здійсненої владою під тиском історичних обставин.

Ще до початку селянської реформи в 1860 р. відбулася фінансова реформа, за якою створили Державний банк і зробили Міністерство фінансів єдиним розпорядником усіх прибутків і видатків. Реформа позитивно вплинула на стан фінансів Російської імперії.

Із 1862 р. здійснювалася військова реформа. Її важливим елементом стало запровадження в 1874 р. загальної військової повинності. Розпочалося переозброєння російської армії, яка набувала рис сучасної європейської армії.

У 1864 р. було проведено земську, судову й освітню реформи.

Земська реформа започаткувала систему місцевого самоврядування, хоча і з досить обмеженими функціями: утримання доріг, лікарень, шкіл, ветеринарної та агрономічної служб тощо. У 1870 р. схожа реформа відбулась і в містах.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала дореформений становий негласний суд (суд був окремим для кожного стану, судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників). Нові судові статути проголошували незалежність суду від державної адміністрації. Запроваджувався єдиний для всіх станів гласний суд. На засіданнях могли бути присутні преса й публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, а захист — адвокат. Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів (крім найманих працівників, слуг). Присяжні визначали винність підсудного, а голова суду й два судді виносили вирок. Однак поряд із цим зберігалися особливі волосні суди для селянства, суди для духовенства й військових. Обмежувалася підсудність чиновників. Судова реформа вирізнялася серед інших тим, що стала спробою наблизити імперське судочинство до рівня тогочасної практики судочинства європейських країн.

За освітньою реформою 1864 р. запроваджувалася єдина система безкоштовної початкової освіти. Право здобувати середню освіту в гімназіях надавалося представникам усіх станів. Однак навчання в середніх і вищих навчальних закладах залишалося платним. Було започатковано вищу освіту для жінок, для них створювалися приватні вищі жіночі курси. Значення реформи полягало в ліквідації станового характеру освіти.

У 1865 р. відбулася цензурна реформа, за якою ліквідували попередню цензуру для оригінальних і перекладних творів невеликого обсягу, центральних періодичних видань, урядових і наукових видань.

На думку деяких дослідників, реформи мали завершитися запровадженням конституційної обмеженої монархії, але цього не сталося.

Чи сприяли реформи подоланню відсталості Росії?

2. Особливості розвитку Росії після проведення реформ.

Проведені реформи та наявність значних природних ресурсів створювали передумови для здійснення індустріалізації. Проте не вистачало фінансових ресурсів (капіталу) і технічного забезпечення. Джерелом фінансових ресурсів стало пограбування власного населення (викупні платежі), іноземні інвестиції, позики в іноземних банках, продаж природних багатств.

Усе це вплинуло на хід індустріалізації, яка розтягнулася майже на століття.

Росія залишалася переважно аграрною країною. Сформувалися лише окремі індустріальні центри: Донбас, Москва, Санкт-Петербург тощо. У промисловості велику роль відігравав

іноземний капітал, а сільське господарство було зреформованим. До того ж у Росії спостерігався демографічний вибух: до кінця XIX ст. кількість населення збільшилася вдвічі. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою велику кількість вільної робочої сили, що породжувало проблему малоземелля й соціальної напруженості в селах.

Попри це Росія за рахунок розвитку українських земель впевнено нарощувала виробництво сільськогосподарської продукції, збільшуючи її експорт.

Ще однією особливістю індустріалізації було те, що вона розпочалася, коли ще не було завершено індустріальну революцію. Це зумовило високу концентрацію виробництва та швидкі темпи розвитку. На 5 % підприємств працювало 54 % робітництва. Початок індустріалізації характеризувався також прямим втручанням держави. Вона фінансувала залізничне будівництво та галузі важкої промисловості, особливо металургію та машинобудування.

Протягом 1866—1903 рр. кількість підприємств збільшилася із 3 до 9 тис. Виплавка чавуну в 1902 р. зросла до

2.6 млн тонн (у 1867 р. його виробили лише 270 тис. тонн). Видобуток вугілля досяг у 1902 р. 16,4 млн тонн (у 1867 р. —

2.6 млн тонн).

Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина залізничної мережі зросла з 1,5 тис. км у 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.

Незважаючи на такі вражаючі успіхи, питома вага промислової продукції в Росії була меншою за сільськогосподарську.

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова валютно-фінансова та економічна кризи 1899—1903 рр. Одразу різко зменшився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталу призвела до концентрації виробництва й появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та інших. Протягом 1899—1908 рр. кількість підприємств зменшилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Серед форм монополій переважали картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою галуззю став нафтовидобуток. Під час кризи яскраво проявилася інша особливість промислового розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації, періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.

Незважаючи на стрімку монополізацію, значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво, у якому було зайнято майже 4 млн осіб. Росія перебувала на початковому етапі становлення індустріального суспільства.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив суперечності в суспільстві, між новими економічними відносинами й старою політичною системою. Усі ці проблеми накладалися на старі: протистояння між поміщиками та селянами, національна боротьба підкорених народів. Така ситуація зумовлювала високу соціальну напруженість протягом 1861 —

1917 рр.

Польське (або Січневе) повстання 1863—1864 рр. є одним із найвизначніших національно-визвольних виступів ХІХ ст.

Провідні демократичні кола Польщі під впливом змін у тогочасній Європі, зокрема, об'єднання Італії, зробили чергову спробу шляхом повстання домогтися відновлення Речі Посполитої, звільнитися від влади Російської імперії. Повстання спалахнуло в січні 1863 р. та поширилося не лише на польські землі, а також на територію Правобережної України, Білорусії та Литви. Проте масової підтримки українців, білорусів, литовців повстання не отримало. На боці повстанців воювало близько 500 українців, білорусів, росіян. На відміну від попереднього постання, зараз переважно використовували партизанські методи боротьби. завдяки жорстким репресивним заходам та підтримці Австрійської імперії та Пруссії царській владі вдалося придушити повстання.

У результаті посилилися репресивні заходи не лише проти польського руху, а й проти українського, який царська влада розглядала як «польську інтригу».

Нові реалії зумовили формування соціальної структури російського суспільства індустріальної доби. Формально воно складалося зі станів. Стани поділялися на податні (селяни, міщани) і неподатні (дворяни, духовенство). У результаті розвитку капіталізму почали формуватися нові верстви суспільства — підприємці (промисловці, фінансисти) і наймані працівники (пролетаріат). Особливістю підприємницьких кіл Росії

була їхня пов’язаність із державною бюрократією та іноземним капіталом. Основну масу населення становили селяни (77 %).

У найгіршому становищі перебували наймані працівники (14 млн осіб), для яких єдиним засобом до існування залишалася мізерна заробітна плата. Умови праці були тяжкими. Незважаючи на встановлену в 1879 р. тривалість робочого дня в 11,5 години, 13—14-годинний робочий день ще довго був звичним явищем. Нерідко половину заробітку забирали штрафи. Заборонялося створювати профспілки. Широко використовувалася дитяча (із 8—10 років) і жіноча праця, яка оплачувалася вдвічі менше, ніж праця чоловіків.

Боротьба народників штовхала розвиток держави вперед чи тягнула її назад?

3. Соціальні рухи. Народництво. Реформаторські заходи влади російське суспільство здебільшого сприйняло прихильно. Проте через нерозв’язаність земельного питання, відсутність конституційно закріплених політичних прав і свобод, самодержавство царя наростало невдоволення серед різних верств населення.

На чолі опозиції стали інтелігенція та студентство, які в цей час активно поповнювалися представниками різних верств суспільства. Серед молоді, передусім студентів, поширювалися радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв’язати нагальні проблеми суспільно-політичного життя через народне повстання. Ідеологами цього напряму згодом стали Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен.

У 60-х рр. XIX ст. радикально налаштована інтелігенція почала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були «Земля і Воля» (1862—1864 рр.), гурток Миколи Ішуті-на, «Народна розправа» (1869 р.) під керівництвом Сергія Не-чаєва. У відповідь на репресії самодержавства революціонер Дмитро Каракозов у 1866 р. здійснив замах на царя, але невдало.

На межі 60—70-х рр. XIX ст. у Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на основі західноєвропейських соціалістичних вчень створив власну теорію переходу Росії до соціалізму.

Народники розглядали селянство як рушійну силу революції, що приведе суспільство до соціалізму. Вони вороже ставилися до капіталізму та заперечували прогресивний характер реформ 60—70-х рр. XIX ст.

Із 1874 р. народники розгорнули серед селян пропагандистську роботу, організувавши «ходіння в народ». Однак селяни не розуміли теоретичних міркувань народників і часто видавали їх поліції. Тоді народники в 1876 р. відновили таємну організацію «Земля і Воля» як народницьку, що виступала за передачу землі селянству, ліквідацію викупних платежів, податей. Для пропаганди своїх ідей і безпосередньо селянської революції народники влаштовувалися на роботу

в селах учителями, лікарями тощо, щоб вести свою діяльність серед селянства. Проте й цю акцію було придушено.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл із револьвера Віри Засулич у генерал-губернатора Федора Трепова в січні 1878 р. започаткував хвилю замахів на вищих чиновників і навіть на самого царя. Проте не всі народники поділяли такі методи боротьби. У 1879 р. «Земля і Воля» розпалася на самостійні організації — «Народну волю» і «Чорний переділ».

«Народна воля» стала військово-терористичним об’єднанням, яке 1 березня 1881 р. вчинило смертельний замах на царя Олександра II. «Чорний переділ» продовжував сподіватися на пропагандистську роботу. Однак убивство царя нічого не змінило, а навіть погіршило становище в країні. Наступний цар Олександр III (1881 —1896 рр.) проводив політику контр-реформ: обмежувалися навіть ті незначні демократичні здобутки, які запровадив Олександр II. Зокрема, було фактично ліквідовано самостійність судової влади.

Таким чином, народники не досягли поставленої мети, але заклали підґрунтя подальшої революційної боротьби, яка призвела до повалення царизму в Росії.

Чим робітничий рух у Російській імперії відрізнявся від загальноєвропейського?

4. Робітничий рух. Поширення марксизму. В умовах швидкого економічного зростання виникла потреба в захисті прав робітництва. Найпоширенішою формою боротьби був страйк. У 70—90-х рр. XIX ст. в Росії переважали страйки, які виникали у відповідь на погіршення економічного становища робітництва. Типовим прикладом є Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися прийняття фабричного (трудового) законодавства. У цей період виникли перші робітничі організації в Одесі, Санкт-Петербурзі та інших містах.

На початку XX ст. робітничий рух вступив у нову фазу — боротьбу за політичні права. Влітку 1903 р. весь південь Російської імперії від Одеси до Баку був охоплений політичним страйком, у якому взяли участь 200 тис. осіб.

Криза народництва, розгортання робітничого руху привели до поширення в Росії ідеології марксизму. Першу марксистську організацію — «Групу визволення праці» — заснували в Женеві в 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. За-сулич та інші). Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою та поширювали деякі праці К. Маркса й Ф. Енгельса.

У 80-х рр. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали виникати марксистські гуртки, які в 1898 р. об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Однак влада заарештувала лідерів партії, чим фактично розгромила її.

На початку XX ст. завдяки діяльності В. Леніна та Ю. Мар-това вдалося відродити РСДРП. У липні-серпні 1903 р. відбувся II з’їзд РСДРП. Проте дискусії на ньому виявили принципові розбіжності щодо питань організаційної побудови партії та деяких теоретичних положень програми, що стосувалися особливостей розвитку Росії. В. Ленін наполягав на створенні партії «нового типу» із «залізною» дисципліною, яка складалась б із «професійних революціонерів». Також він стверджував про можливість здійснити соціалістичну революцію в Росії. Згодом його прихильників почали називати більшовиками. На противагу їм меншовики виступали за парламентські форми боротьби, а не збройне повстання. Вони вважали, що провідною силою революції має бути ліберальна буржуазія, а не пролетаріат. Меншовики доводили несвоєчасність соціалістичної революції та неможливість побудови соціалізму в Росії. Із часом розбіжності між двома фракціями поглибилися настільки, що фактично утворилося дві партії — РСДРП(б) і РСДРП(м).

У який регіон було спрямоване головне вістря колоніальної експансії Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.?

5. Зовнішня та колоніальна політика. Через поразку в Східній (Кримській) війні Росія втратила статус великої держави. Тому головним завданням зовнішньої політики країни в 60-х рр. XIX ст. було скасування Паризьких статей 1856 р. Обережна та вміла політика міністра закордонних справ Олександра Горчакова дозволила Росії, використовуючи суперечності між європейськими країнами, вийти з дипломатичної ізоляції та посилити свій вплив на Балканах.

Другим завданням російської дипломатії було забезпечення подальшої територіальної експансії країни та розширення зони впливу. Воєнна невдача на деякий час зупинила проникнення Росії на Балкани, проте дала їй змогу зосередитися на завоюванні Середньої Азії та Далекого Сходу.

Спроба експансії на Далекому Сході призвела до зіткнення Росії з Китаєм. Щоб розв’язати суперечності, у 1858 і 1860 рр. країни підписали договори, що закріплювали за Росією При-амур’я та Примор’я. У 1875 р. було укладено угоду з Японією, за якою вона визнавала право Росії на Сахалін, а Росія, у свою чергу, залишала за Японією Курильські острови.

Новий етап експансії Росії на Далекому Сході припав на 90-ті рр. XIX ст. У 1891 р. почалося будівництво стратегічної Транссибірської залізниці. Це дало змогу Росії активніше проникати в Туву, Зовнішню Монголію, Маньчжурію. Росія домоглася права на будівництво Китайської східної залізниці від Чити до Владивостока через Маньчжурію та права оренди протягом 25 років Ляодунського півострова з Порт-Артуром. У 1899—1901 рр. Росія разом з іншими великими державами брала активну участь у придушенні «боксерського» повстання в Китаї.

Проникнення в Китай викликало опір із боку Японії та Великої Британії, що призвело до російсько-японської війни

1904—1905 рр. Однак Росія зуміла зберегти свій вплив у регіоні: вона домоглася відторгнення Зовнішньої Монголії від Китаю та фактично перетворила її на свою колонію (1912 р.).

Протягом 1864—1884 рр. Росія також вела війни за загарбання територій Кокандського та Хівінського ханств, Бухарського емірату й земель Казахстану. Однак російські завоювання в Середній Азії зіткнулися з інтересами Великої Британії. Унаслідок експансії Росії в другій половині XIX ст. до її складу увійшла велика територія Середньої Азії — від Каспійського моря до гір Тянь-Шань і від Аральського моря до кордону з Афганістаном. Крім того, наприкінці XIX — на початку XX ст. Росія встановила контроль над Північним Іраном, попередньо поділивши його з Великою Британією на сфери впливу.

У 70-х рр. XIX ст. розпочався новий етап експансії Росії на Балканах і в Закавказзі, який призвів до російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Росія приєднала значні території в Закавказзі та домоглася посилення впливу на Балканах. Османська імперія визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Проте скористатися перемогою повною мірою Росії завадили Австро-Угорщина та Німеччина (Берлінський трактат 1878 р.).

Відновивши наприкінці XIX ст. свій статус великої держави, Росія не могла залишатися осторонь світового конфлікту між іншими великими державами. Прихильності Росії домагалися держави Троїстого союзу — Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони прагнули, щоб вона принаймні зберігала нейтралітет, тоді як Франція вбачала в Росії єдину силу, здатну стримати Німеччину. Зрештою Росія підписала союз із Францією (1891 —1893 рр.) та Великою Британією (1907 р.).

Вибір Росії на користь Франції та Великої Британії був зумовлений небажанням надмірного посилення Німеччини, прагненням здійснити територіальні загарбання, які не могла забезпечити Німеччина, залежністю Росії від французьких та британських позик і капіталів.

Останній російський імператор Микола II увійшов в історію як Кривавий. Так, під час його коронації 30 травня 1896 р. відбулася тиснява на Ходинському полі, де була влаштована роздача подарунків від царя. На смерть було задавлено близько 1400 осіб, а 700 осіб було скалічено. цар продовжив святкування на балу у французького посла, наче й не було нічого.

Своє прізвисько Микола II закріпив у 1905 р., давши наказ на розстріл мирної демонстрації, під час якої загинуло 200 осіб і було поранено 5 тис. осіб.

Які верстви суспільства були зацікавлені в революційних змінах?

6. Передумови та причини російської революції 1905— 1907 рр. Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899—1903 рр.) додалася поразка в російсько-японській війні (1904—1905 рр.), яка підірвала авторитет влади. Невиріше-ність аграрного питання, жахливі умови праці більшості робітництва, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл долучитися до участі в управлінні державою, а також національний гніт неросійських народів створювали підґрунтя для стихійного вибуху невдоволення. Країну охопили заворушення, які вилилися в демонстрації, страйки, що мали здебільшого політичний характер.

Поштовхом до революції став страйк робітників Путилів-ського заводу в Санкт-Петербурзі, що розпочався 3 січня

1905 р. Профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників» (керівник — священник Георгій Гапон) вирішила звернутися з петицією до царя. Свої підписи під нею поставили 150 тис. осіб.

У неділю 9 січня 1905 р. святково вдягнені жителі Санкт-Петербурга на чолі з Г. Гапоном рушили до Зимового палацу, де потрапили під вогонь із рушниць. У результаті понад 1 тис. осіб було вбито й 5 тис. осіб поранено. Цей день увійшов в історію як «кривава неділя», що знищила віру в доброго царя. Події в Санкт-Петербурзі викликали протести по всій країні та вилилися в революцію.

Загальнонаціональне завдання революції полягало в установленні конституційно-демократичного ладу в Росії через ліквідацію самодержавства, демократизацію суспільного життя, а також розв’язання національного питання, реалізацію прав народів на національне самовизначення. Проте основним було аграрне питання — ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування викупних платежів 1861 р.

Революційних перетворень прагнули всі верстви суспільства. Проте кожна з них ставила перед собою свої цілі.

ПРИЧИНИ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905—1907 рр.

Яку подію можна назвати кульмінацією революції?

7. Події революції. Спочатку основною формою протесту були страйки. Із літа 1905 р. страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!».

Революційна боротьба призвела до створення органів влади революції — рад робітничих депутатів. Згодом до робітничих виступів долучилося селянство. П’ята частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими заворушеннями.

Під впливом революційних виступів робітництва й селянства похитнулася остання опора царизму — армія. Перший виступ військових, щоправда, стихійний, стався на панцернику «Князь Потьомкін Таврійський».

Розвиток революції, її масштаби змусили самодержавство піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, який дарував народу громадянські свободи — недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Проголошувалося скликання Державної думи (парламенту).

Маніфест забезпечив самодержавству досягнення двох позитивних результатів. По-перше, було здобуто прихильність фінансових кіл, від яких залежало надання кредитів Росії французьким, британським та німецьким урядами. Вони вбачали в Маніфесті запоруку впровадження конституційної форми правління в Росії та переходу до парламентаризму. По-друге, маніфест довершив розкол російської опозиції, помірковане крило якої або відкрито підтримувало його, або сприймало обережно, вважаючи, втім, що основне питання революції вже вирішено. Радикальне крило — соціалісти-ре-волюціонери та соціал-демократи — не пішло на згоду із самодержавством. Царизм згодом скористався із цього розколу, не виконавши більшої частини своїх обіцянок.

Маніфест не зміг зняти всієї гостроти напруженості в суспільстві, революційне піднесення мас продовжувало наростати. Різко посилився також селянський рух. Для боротьби проти повсталих царський уряд використовував регулярні військові частини, вводив надзвичайний стан.

Восени 1905 р. сталося 195 масових революційних виступів солдатів і матросів; деякі з них переросли в повстання, зокрема в Кронштадті (26—27 жовтня) та Севастополі (11 — 16 листопада). Ключовою подією революції стало збройне повстання в Москві, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. Його організаторами були більшовики. На придушення виступу було кинуто регулярні військові частини. Протягом 15— 18 грудня війська розгромили сили повсталих. Окрім Москви, повстання спалахнули в Катеринославі, Харкові, Донбасі, Новоросійську, але й там їх було придушено.

Після поразки повстання сили революції почали слабшати, а царський уряд перейшов у наступ: обмежив свободу слова, провів масові арешти.

Чи можна стверджувати, що революція в Росії була типовою для Європи в XIX ст.?

8. Діяльність I і II Державних дум. Завершення революції. Під час подій революції в Росії розпочалися вибори до Державної думи. За виборчим законом право голосу отримали 25 млн громадян. Вибори були багатоступеневими, а права виборців — обмеженими.

Державна дума мала право законодавчої ініціативи та затвердження бюджету, але з великою кількістю застережень. I Державна дума зібралась у квітні 1906 р. Більшість у ній належала членам партії конституційних демократів — кадетів (партія лібералів). На другому тижні існування Думи між нею та урядом склалися напружені відносини, оскільки вона вимагала відставки уряду, а той просто бойкотував її. 9 липня 1906 р. цар розпустив I Державну думу та призначив нові вибори. Невдовзі було сформовано новий уряд на чолі з Петром Столипіним.

II Державна дума (20 лютого — 3 червня 1907 р.) виявилася ще радикальнішою, ніж перша. У ній спалахнула гостра дискусія із двох питань: аграрного та здійснення заходів бо-

ротьби проти революціонерів. Думу знову було вирішено розпустити. Формальним приводом для цього стала сфабрикована справа проти 55 депутатів — соціал-демократів.

3 червня 1907 р. їх заарештували, звинувативши в підготовці державного перевороту, та оголосили Маніфест про розпуск Думи, а також про зміни у виборчому законі. Цей день вважається датою завершення революції в Росії.

Причини поразки революції полягали у відсутності єдності, недостатній організованості демократичних опозиційних сил. Не було активної підтримки революційних сил армією, а царська влада отримувала з-за кордону зброю та фінансову допомогу. Поразка революції довела опозиції необхідність об’єднання всіх сил для подальшої боротьби проти царизму. Для правлячих кіл стала очевидною необхідність проведення широкої програми економічних і політичних реформ, а також протидії революційним силам.

Чому режим Третьочервневої монархії в Росії порівнюють із правлінням Наполеона III у Франції?

9. Політична реакція в Росії. 3 червня 1907 р. російський цар Микола II видав виборчий закон, який зводив нанівець політичні завоювання революції. Згідно із цим законом, поміщики мали становити майже половину виборців, тоді як селяни — близько чверті. Найбільше обмежувалися виборчі права робітництва. Лише в деяких промислово розвинених губерніях було створено робітничі курії, які отримали право мати в Державній думі по одному депутату.

Після виборів до III Державної думи більшість депутатських місць посіли поміщики й промисловці. Проте вибори не забезпечили абсолютної більшості жодній політичній партії. Політичний режим у Росії періоду 1907—1917 рр. дістав назву Третьочервневої монархії.

Водночас царизм широко застосовував репресії для придушення революційних виступів. У боротьбі проти страйкарів підприємці використовували «чорні списки» (ті, хто потрапляв до них, у подальшому не могли знайти роботу). Ліквідовувалися профспілкові організації. Лідерів селянських виступів без суду та слідства забивали батогами або відправляли на заслання до віддалених губерній. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів. Багатьох студентів за революційну діяльність виключали з університетів, віддавали в солдати.

У період реакції різко скоротилася кількість членів політичних партій. Значного удару також зазнали національні рухи пригноблених народів.

Чому реформи П. Столипіна не врятували самодержавну владу царя?

10. Реформи П. Столипіна. Царський уряд розумів, що тільки репресіями запобігти революції неможливо. Слід було створити монархістському режиму соціальну опору, яку він втратив під час революції. Для реалізації цього завдання глава уряду П. Столипін запропонував провести аграрну реформу.

Уряд відмовився від політики, спрямованої на збереження тогочасних аграрних відносин, і вдався до руйнування селян-

ської громади. П. Столипін вважав недоцільним штучно стримувати процес поширення товарно-грошових відносин у сільському господарстві. Низкою законодавчих актів він дозволив закріплювати в приватну власність ділянки землі громади, що були в користуванні селян. Отримавши надільну землю у власність, селянин мав можливість об’єднати свої ділянки в одну (так званий відруб), залишаючись на старому місці проживання, або ж переселитися на хутір, побудований на власній землі.

Під час реформ активізував діяльність створений ще у 80-х рр. XIX ст. Селянський поземельний банк. Він скуповував за високими цінами землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки та на виплат продавав селянам. В Україні від 1906 до 1910 р. банком було придбано 480 тис. десятин землі.

Ще однією складовою реформи стало переселення селян на вільні землі Сибіру. Так, за Урал виїхало майже 3 млн осіб. Щоправда, із них 500 тис. осіб згодом повернулися назад.

П. Столипін правильно передбачив соціально-економічні та політичні наслідки реформи. Проте вона наразилася на опір як із боку правих сил, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського устрою, так і з боку соціалістів, які, очікуючи на майбутню революцію, не бажали зменшення соціальної напруженості в селах. Селяни, побоюючись втратити єдине джерело існування, теж опиралися реформі. Цар Микола II відправив прем’єр-міністра у відставку. Після вбивства П. Столипіна в Києві реформа зійшла нанівець.

Отже, потенціал реформи не було розкрито повною мірою, а її мети не досягнуто. Вона мала успіх там, де залишався високий рівень інтенсивності товарного сільського господарства, — на українських землях, у Балтії, Поволжі. Загалом із громади на хутори й відруби вийшло 26 % господарств, які давали половину товарного хліба. Із громади було вилучено 22 % земель. Завдяки реформі Росія збільшила експорт хліба: у 1913 р. він становив 10,6 млн тонн.

Столипінська аграрна реформа започаткувала юридичне оформлення права власності на землю численного класу дрібних землевласників.

Працюємо з хронологією

1861 р. — скасування кріпацтва, початок селянської реформи.

60—80-ті рр. XIX ст. —

діяльність народників.

1864—1884 рр. — загарбання Росією Середньої Азії.

1 березня 1881 р. — убивство царя Олександра II.

1904— 1905 рр. — російсько-японська війна.

1905— 1907 рр. — російська революція.

1906— 1916 рр. — столипінські реформи.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

результати реформ 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії; причини виникнення руху народників і наслідки їхньої діяльності; стрімкий економічний розвиток Росії в останній чверті XIX ст., зміни її традиційного життєвого устрою;

зміцнення основ самодержавства за часів правління Олександра III; діяльність соціал-демократів на початку XX ст., їхню роль у розгортанні революційної боротьби;

результати та наслідки російської революції 1905—1907 рр.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Галерея історичних портретів».

Правила гри. Учні та учениці об'єднуються у дві команди по двоє-троє осіб. Командам по черзі з галереї портретів (готує вчитель/ вчителька) у випадковому порядку демонструється один з історичних діячів за вивченою темою. Після короткої наради обраний представник команди називає постать і дає її коротку характеристику. Решта учнів та учениць класу оцінюють правильність характеристик, виправляє помилкові твердження. Виграє команда, яка надасть більше правильних визначень.

До галереї вносяться такі історичні постаті: Олександр II, Олександр III, М. Чернишевський, О. Герцен, В. Засулич, В. Ленін, П. Сто-липін та інші.

2. Колективне обговорення. Яке значення для розвитку Росії мали реформи 60—70-х рр. XIX ст.? Яку реформу вважають найбільш послідовною та демократичною? 3. Коли в Росії завершилася індустріальна революція? Які риси були притаманні економічному розвитку Росії другої половини XIX — початку XX ст.? 4. Хто такі народники? За що вони виступали? Якими були результати їхньої боротьби? 5. Назвіть головну причину російської революції 1905— 1907 рр. 6. Чи дійсно Маніфест 17 жовтня 1905 р. призвів до розколу демократичного табору під час революції? 7. Назвіть основні риси Третьочервневої монархії в Росії. 8. Якими були мета й наслідки столипінської аграрної реформи?

9. У чому полягають основні підсумки революції 1905—1907 рр.? Дайте відповідь у вигляді тез. 10. Складіть таблицю «Колоніальна експансія Російської імперії в 60—90-х рр. XIX ст.».

Напрям	Основні завоювання	Наслідки

11. Робота в парах. Обговоріть і розкрийте особливості модерні-заційних процесів у Росії в 60—70-х рр. XIX ст. Чому модернізація мала незначний вплив на село? 12. Колективне обговорення.

Чому подальші зміни в розвитку Росії потребували скасування самодержавної влади царя?

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022